4 серпня виповнюється 160 років від дня народження Марії Костянтинівни Заньковецької, видатної української актриси. «Заньковецкая – страшная сила», – так лаконічно визначив сутність артистичного таланту Марії Заньковецької Антон Павлович Чехов. Видатні сучасники, свідки сценічних тріумфів геніальної української актриси, не скупились на захопливі відгуки і усілякі компліменти цій дивовижній жінці. Її порівнювали то з Елеонорою Дузе, то з Сарою Бернар, то з Марією Єрмоловою. Істина ж полягала в тому, що вона не була схожа на жодну з цих актрис – вона була Марією Заньковецькою. Панас Саксаганський зауважив: «Вона могла затопити театр сльозами» – і це була щира правда – під час гри Заньковецької дехто з надто чутливих глядачів і дійсно втрачав свідомість. Її коронними ролями була Наталка в «Наталці Полтавці» Котляревського, Харитина і Софія в «Наймичці» і «Безталанній» Карпенка-Карого, Одарка і Олена в «Дай серцю волю, заведе в неволю» і «Глитай, або ж павук» Кропивницького, Аза і Цвіркунка в «Циганці Азі» і «Чорноморцях» Старицького. Заньковецька ніколи спеціально не навчалась акторській майстерності, та й якоїсь екстраординарної зовнішності теж не мала. Просто, як сказав один з критиків, «…Господь нагородив її колосальною інтуїцією і унікальним драматичним темпераментом». Вона не складала партитури ролей, а начебто серцем розуміла сутність своїх героїнь і – без штукарства – починала жити їхнім життям. Актриса залишилась байдужою до класичного театрального репертуару – не зіграла ані античних трагіків, ані Шекспіра, чи Мольєра. Незручно почувалася в романтичних ролях. Саме тому й відмовилась від пропозиції перейти на помпезну імператорську сцену, хоча це й обіцяло їй чимало благ… Коханням усього її життя був Микола Садовський, з яким вона дебютувала у жовтні 1882 року в «Наталці Полтавці» на єлизаветградській сцені. Але ще більшою любов’ю був театр, якому вона присвятила всю себе до останку.
Немає коментарів:
Дописати коментар