Друзі, сьогодні пропонуємо вам поглянути на події періоду становлення Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди – 40–80-ті роки ХХ ст. Упродовж цього часу закладом керувала перша директорка Євдокія Ільченко, яка присвятила йому 39 років життя. Про її особисту історію ми напишемо окремо, а зараз поговорімо мовою фактів про непростий період буття бібліотеки на тлі радянської системи, попередні «домівки», назви бібліотеки, умови та напрями її роботи.
1940-ві роки
Спершу бібліотека відкрилася при клубі ім. Кірова на Чоколівці (нині Чоколівський бульвар, 13). Її першою “домівкою” стало невелике приміщення – лише 18 м², яке ви бачите на ілюстрації. Клуб ім. Кірова був першим повоєнним культурним центром Чоколівки. Фактично це був одноповерховий дерев’яний барак, зведений німецькими військовополоненими. Місцеві мешканці називали його «Коробочкою» – саме тут показували фільми й проводили заходи. У 1970-х роках клуб було знесено, а на його місці збудували кінотеатр «Єреван».
Документи тих часів зберігають пам’ять про такі назви бібліотеки:
- Третя районова бібліотека (для дорослих), згідно з реєстраційним свідоцтвом Міністерства культури Української РСР № 56 від 25.10.1946.
- Бібліотека при клубі ім. Кірова, Бібліотека ім. Кірова та Бібліотека імені 30-річчя ВЛКСМ (остання – з 1948 р.). Довідка управління культури виконкому Київської міської ради депутатів трудящих № 841 від 11.07.1955 засвідчує ці назви (однак із поміткою: у бібліотеці наявні документи 1946–1950 років про присвоєння таких імен, не затверджених рішеннями виконкому міськради). Схожі дані містяться в історичній довідці бібліотеки 80-х років ХХ ст. Реєстраційні свідоцтва не збереглися, тож чинність цих назв потребує уточнення.
У 1946 році книжковий фонд бібліотеки становив всього 4 тисячі примірників – переважно книжки, які дивом збереглися під час окупації Києва нацистами. Їх збирали всією громадою.
Першою керівницею бібліотеки стала 26-річна Євдокія Ільченко. Вона опановувала нову професію з нуля, адже за фахом була медсестрою і прийшла в бібліотечну справу в 1946 році після фронту.
Штат спершу складався з трьох бібліотекарів – вчителя пенсійного віку Івана Яковича Сучкова, Любові Василівни Шишко та Асі Донченко, які з повагою поставилися до молодої завідувачки й допомогли їй увійти в курс справи.
1950-ті роки
 |
Фото, з якого починається історія бібліотеки |
Завдяки рішучості завідувачки у 1950 році бібліотека отримала нове приміщення на першому поверсі гуртожитку Міськбуду на вул. 6-й Новій (нині – вул. Освіти, 14). Не дочекавшись відповіді від чиновників, вона разом із працівниками та читачами самостійно перевезла книжковий фонд і відстояла приміщення площею 175 м², що було вдесятеро більшим за попереднє.
А було так: Євдокія Ільченко наказала трьом бібліотекарям та хлопчикам, завзятим постійним відвідувачам, негайно в’язати книги в стоси й вантажити на машини. Її чоловік узявся допомогти з транспортом, як завжди в усьому підтримуючи дружину. Так посеред білого дня, на очах у всіх, вони рушили до новобудови. Приїхавши, хутко склали книги на порозі, зачинили за собою двері й приготувалися до облоги. “Міськбудівці” розгубилися, почали погрожувати й скаржитися. А бібліотекарі, вдаючись до “мирних, лагідних переговорів”, заходилися розпаковувати й розміщувати книжки. Згодом усе владналося: керівники “Міськбуду” погодилися, що інтереси відомчої бібліотеки можна поєднати з потребами районної. Оселившись у новому приміщенні, бібліотека зажила по-справжньому, а будівельники стали її вірними друзями й найактивнішими читачами. Ця історія стала початком тривалої співпраці бібліотеки з Міськбудом.
(З книги “До серця кожного” [вид-во “Мистецтво”, 1978], яка висвітлює здобутки визначних діячів культурно-освітньої роботи Української РСР. У нарисі Миколи Равлюка “Кілька ескізів до одного портрета” є згадки самої Євдокії Миколаївни).
Історію Євдокії Ільченко драматургиня Муза Гараєва відтворила у п’єсі “Хазяйка”. Постановка мала великий успіх у Київському театрі імені Лесі Українки, де роль завідувачки бібліотеки виконала Валерія Заклунна. Після показу на першій програмі Всесоюзного телебачення виставу побачили мільйони глядачів (за покликанням — з 24 по 29 хвилину — момент захоплення приміщення).
У 1953 році закладу присвоєно назву Бібліотека № 3 Залізничного району для дорослих (реєстраційне свідоцтво № 42 від 10.11.1953).
У 1955 році “за клопотанням читачів і громадськості” бібліотеці було присвоєно ім’я російського письменника: Бібліотека імені Ф. М. Достоєвського. Номер рішення в архіві бібліотеки не зберігся. У ті часи перейменування бібліотек Києва, як і загалом у СРСР, здійснювалося рішеннями радянських та партійних органів влади. Цей процес контролювали Управління культури Київського міськвиконкому та Міністерство культури УРСР на основі директив ЦК КПРС та ЦК КПУ.
У п’ятдесяті роки відвідувачів було порівняно небагато. Бібліотекарі часто відшукували читача, агітували за книгу: носили літературу в кожну кімнату робітничого гуртожитку, прагнули зацікавити людей книгою.
1960-ті роки
У 60-ті роки був шалений попит на освіту і знання. Читачі були різного віку, освіти, професій, та переважно робітники-будівельники, студенти, учні, медпрацівники. Бібліотека працювала до 22:00. Зали були заповнені вщерть. Черги стояли аж на вулиці. Щоб потрапити до її залів, потрібно було почекати в черзі. Але стояли, потрапляли, вчилися і читали.
Ніхто не здогадувався, що в цих залах “гризе граніт науки” майбутня еліта України, класики літератури, журналістики, культури, політики, мешканці знаменитих гуртожитків з вулиці Освіти: Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Дзюба, Микола Сом, Анатоль Перепадя, Іван Сподаренко, Тамара Коломієць, Володимир Коломієць та багато інших.
1963 року установа здобула звання “Бібліотека відмінної роботи”, стала базою передового досвіду культурно-освітніх установ столиці, республіки. Ця відзнака з’явилася в епоху хрущовських та брежнєвських реформ культурної сфери: звання почали присуджувати з кінця 1950-х – початку 1960-х років. Держава вимагала від бібліотек активної участі в ідеологічній роботі та “комуністичному вихованні трудящих”. Попри заідеологізованість, статус “відмінника” слугував реальним стимулом для розвитку інфраструктури: такі заклади частіше отримували нові приміщення, меблі та оновлення книжкового фонду.
З 1960 до 1968 року бібліотека на громадських засадах виконувала функції центральної міської. У штаті було 3 методисти та 8 працівників.
У 60–80-х роках бібліотека мала такий же авторитет, як кінотеатри, театри, музеї та заклади освіти. Черги за новими книгами були звичним явищем того часу.
З 60-х до 90-х років тісні ділові й партнерські відносини пов’язували бібліотеку зі Спілкою письменників України, товариством “Знання”, Київською державною філармонією. За довгі роки її гостями були відомі люди країни: письменники, літературознавці, актори, художники, автори книжок, музейні працівники, творчі колективи, знані та літератори-початківці, які потім стали літературною і творчою елітою. Для багатьох із них бібліотека була місцем першого знайомства з читачами, презентацій нових творів.
1970-ті роки
Бібліотека була розташована в густонаселеному “молодіжному” районі. Довкола бібліотеки гуртується актив читачів (його складають переважно робітники). Створюється Рада читачів, яку очолює полковник-авіатор у запасі Іваненко А. П. Рада надає величезну допомогу закладу: військово-патріотичні заходи для молоді, придбання і доставка літератури, організація вечорів відпочинку, чергування у вихідні дні, організація екскурсій містом та Україною.
1975 року створено Централізовану бібліотечну систему Залізничного району. Рішенням № 2152 виконкому Залізничної райради депутатів трудящих від 22 вересня 1975 року ухвалено: “з 30 листопада 1975 року провести централізацію державних масових бібліотек на базі Центральної районної бібліотеки ім. Ф. М. Достоєвського (ЦРБ імені Ф. М. Достоєвського)” та 5 бібліотек-філій.
Це – бібліотека імені В. Чкалова (нині – бібліотека «Солом’янська»); бібліотека ХХІІ з’їзду КПРС (нині – бібліотека ім. М. Реріха); бібліотека імені Новикова-Прибоя (нині – бібліотека імені Михайла Слабошпицького); № 10 для дорослих (її фонд наприкінці 80-х рр. злито з фондом центральної районної); № 128 для дорослих (її фонд наприкінці 80-х рр. злито з фондом центральної районної). Після невеличкого перехідного періоду, фактично з 1976 року, новоутворена ЦБС розпочала свою роботу.
Штат працівників новоствореної ЦБС складав 34 особи. Переважна більшість співробітників мала вищу спеціальну освіту. З’явився методичний відділ, який координував роботу бібліотек району. Методичну координацію роботи ЦБС довгі роки забезпечували заступниця директора Елеонора Сизова та співробітники бібліографічно-методичного відділу Тамара Марченко й Ніна Кінькова. Загальний книжковий фонд системи становив 413 тис. книжок.
Після централізації бібліотек життя висунуло на порядок денний потребу в нових формах і методах бібліотечного обслуговування. Запит читачів зріс. Їм уже замало було порекомендувати книгу. Відвідувачі пропонували свої теми, висловлювали враження від прочитаного, давали оцінку книзі. Усе це набагато підвищило вимоги до бібліотечного працівника, ускладнило роботу. Довелося перебудувати роботу всіх ланок бібліотеки. Створено міжбібліотечний абонемент.
У 70–80-ті роки в робітничому гуртожитку КМБ-3 на вул. М. Кривоноса, 12-а, у синергії бібліотекарів та педагогів, діяв клуб “Факел”. Співорганізатором роботи бібліотеки і прилеглих гуртожитків був завідувач клубу Корш Юрій Олександрович. Тут діяв театральний гурток. Тут виступали Григір Тютюнник, П. Мовчан, В. Коломієць, О. Доріченко, В. Чередниченко, В. Терен, В. Близнець, Г. Данилова, Н. Мілютенко, Н. Крюкова і багато інших відомих людей. Частими гостями на засіданні клубу були лектори товариства “Знання”. Засідання клубу відвідували й лікарі з поліклініки “Київміськбуду”, в якій довгі роки був пункт видачі ЦРБ імені Ф. Достоєвського. Приходили також і мешканці інших гуртожитків. Засідання зазвичай проводилися в “червоних” куточках гуртожитків після 20:00. “Мешканці поверталися додому, гриміли кришки каструль, лунав плач маленьких дітей, але обстановка була теплою, задушевною і оптимістичною, адже всі були молодими”. Улітку заходи відбувалися на літніх майданчиках.
Ідеологічне та інтернаціональне виховання у 70–80-ті роки мало неабияке значення. У Київському інженерно-будівельному інституті навчалося багато іноземних студентів із країн Африки, Азії, Південної Америки. У колективі народилася ідея об’єднати зусилля бібліотеки та інституту, допомогти студентам адаптуватися в чужій країні. Ідею підтримала старша викладачка підготовчого факультету КІБІ Майя Рибакова. Так у бібліотеці виник широко відомий у місті клуб “Кругозір”. Крім студентів, до клубу були залучені учні школи № 144 і мешканці навколишніх гуртожитків. За більш ніж десятиліття існування клубу тут відбулося багато інтернаціональних заходів: вечорів, диспутів, усних журналів, лекцій, конференцій, зустрічей із цікавими людьми. Діяльність клубу була тісно пов’язана з ідеологічними настановами партії, а події подавалися у світлі “патріотичного та інтернаціонального світогляду”. Душею клубу була Інна Василівна Улезькова.
У межах проєкту “Дружба народів – дружба літератур” бібліотека приймала гостей із Казахстану: знайомство з роботою ЦБС, вивчення досвіду роботи, екскурсії містом входили до програми візиту колег. Казахські колеги брали участь у засіданнях клубів “Факел” і “Кругозір”. Бібліотека виїздила з візитом до м. Алмати. З привезених книг і сувенірів було організовано велику експозицію “З дружнього Казахстану – з любов’ю”.
Плідна робота бібліотеки здобула визнання та високу оцінку громадськості. Бібліотека відзначена дипломом переможця республіканського огляду діяльності культурно-освітніх закладів з інтернаціонального та патріотичного виховання.
Початок 1980-х
Зародився рух шефської допомоги. Об’єктом шефства нашої бібліотеки був Володарський район та його центральна бібліотека. Везли туди книги, розробляли виставки, готували спільні заходи.
Дуже активно використовувалися проєкти літнього читання. Бібліотека переносилася на дитячий прибудинковий майданчик, а також виїжджала на базу відпочинку в Конча-Заспу, де протягом літа працювала, обслуговуючи працівників Київміськбуду.
У 1985 році Централізовану бібліотечну систему Залізничного району й головну бібліотеку району очолила Орися Іванівна Чухрій. Будучи випускницею Київського інституту культури, вона працювала в бібліотеці з 1974 року. Фахівчиня бібліотечної справи, активна творча особистість, Орися Іванівна стала достойною зміною директорці, яка пішла на заслужений відпочинок.
.jpg)